Наша незалежність

Як говорити з дітьми про незалежність

Культурно-освітній марафон

«Наша незалежність»

Історія держави – це історія кожного з  нас

      Із 8 до 10 вересня 1989 року в Києві відбувся  Установчий з’їзд Народного руху України. Саме цю дату вважають офіційним початком громадсько-політичної організації Народний рух України за перебудову. Всі ми добре знаємо який  внесок  вклали діячі цієї  організації відомі  і невідомі, просто борці за свободу, у процеси  формування суверенної незалежної  Української  держави.  Відтак  вашій увазі пропоную спогади  свого земляка Устаєва Володимира про діяльність Народного руху у Кіровограді і не тільки…                  

 Отже, кінець 80 – початок 90. Ми  молоді, енергійні, сповнені сил, надії на краще життя, приїхали підкоряти  місто.  Хтось навчається, хтось – працює: «Радіозавод», «Червона зірка», «Друкмаш», «Гідросила»… Закохуємося, одружуємося. Буденні проблеми. Зміни в державі: перебудова, демократія, гласність. Зменшення  комуністичного тиску, політична  свобода, яку ми ще  не відчували.  Невдалі реформи,  що привели до появи дефіциту  товарів та інфляції. А у молодіжному  середовищі розповсюджувались повідомлення, що КДБ затримало хлопців у Малій Висці, які підняли чи повісили синьо-жовтий прапор на адміністративній будівлі і тризуби порозписували на зупинках і на стінах будинків. Чули про те, що Рухи є у Петрівському районі, у Світловодську у західних районах області. Поступово ми ставали учасниками цих процесів. Національні думання, мислення виникали по всій нашій Україні і зокрема по всій Кіровоградщині.  Ще не було осередків Народного Руху  у повній мірі зорганізованих, згуртованих, але люди вже були, які готові були щось робити, особливо хлопці – відчайдушні, сміливі. Ми збиралися компаніями, де можна було говорити про  політику, обмінювалися інформацією. Щонеділі  в  місті проводились  пікети, де  особливо було цікаво,  учасників було небагато, а кількість цікавих збільшувалась,  роздавали листівки(нажаль не збереглися)  – це  був виклик радянській  системі. От і ми приїхали на вихідні додому  і вирішили провести просвітницьку роботу. Бажаючих розмалювати зупинку, яка знаходилась у центрі села та ще й біля  контори і сільської  ради,  було багато. Робота розпочалася опівночі: хто фарбу приносив, хто малював, хто спостерігав (на шухері).  Вранці всі зібрались на зупинці  розглядаючи витвір мистецтва – тризуб. Йшло жваве обговорення. На це все  прибіг голова  сільради – подивився, посварив пальцем. А ми стояли горді, хоч  і боялися признатися. Так в наших душах народжувалась   Нова Суверенна Українська  Держава – а в навчальних закладах складали державні  екзамени з основ марксизму-ленінізму…

Матеріали надала: Левченко Тетяна Вікторівна

Прапор - це наша перемога

Зворушлива історія про державний стяг

         Починаючи з подій на Майдані і ,особливо, з початком військових дій на сході України державний прапор України став особливою відзнакою "свій-чужий" не лише за межами держави,а і, на жаль, на території України. Його з щирим серцем і любов'ю розгортали патріоти над своїми будівлями, чіпляли до автомобілів, молодь носила синьо-жовті стрічки на сумках, зап'ястях, дівчата вплітали в коси. Отримати в подарунок державний прапор з підписом воїнів чи волонтерів було високою нагородою для патріотів громад. Захотілося дізнатися, а коли ж синьо-жовтий прапор замайорів над нашим селом.Вже знаємо, що під час визвольної боротьби в 1919-20 роках через село проходили загони холодноярців і до них приєдналися молоді жителі нашого села, можемо уявити, що під чорними та синьо-жовтими знаменами в той час вони йшли до бою.

Надалі, за радянських часів синьо-жовтий стяг використовувався підпільно, його використання в СРСР каралося ув'язненням на два роки. Тому, навіть, якщо хто і мав такого прапора, то вивісити його або навіть показати комусь було небезпечно.

Та проводячи краєзнавчу розвідку, ми дізналися, що були сміливці в Карлівці і тріпотів синьо-жовтий стяг до офіційного дозволу в нашому селі.

Володимир Приходько, випускник нашої школи, тихий і непримітний хлопчина проходив службу у НДР, це був 1988-90 р. Там, серед сотень таких як і він вісімнадцятирічних парубків з усього Радянського Союзу потоваришував з Тимовщуком Валерієм з Львівщини. Валера багато розповідав про воїнів УПА, про боротьбу за незалежність, про бандерівців (якими нас лякали), як найщиріших патріотів і борців за волю. А після дембеля вислав Володимиру синьо-жовтий прапор та кілька прошур про підпільних борців за незалежність України. Це був 1990 рік, над Верховною радою майорів прапор радянської України!

Показав прапор батькові, а він взяв та й вивісив його над будинком! Село загуло, приїхав голова сільради, порадив зняти "бандерівський стяг", але хто знає Леоніда Володимировича, той може уявити, що отримав у відповідь чиновник.

Пройшло кілька років прапор прикрашав шкільні заходи, які проводила сестра Володимира Оксана Леонідівна, цей прапор був ЄДИНИМ на селі!.

І от прийшла черга і до сільради: влада рекомендувала вивісити до свята синьо-жовтий прапор, а де ж його взяти? У Приходька ж, звичайно! Так прапор-подарунок став прапором-символом держави.

На жаль, він не зберігся, вітри та дощі зробили свою справу. Але ми пам'ятатимемо цю історію, правда ж?

Матеріали надала: Мокряк Наталя Миколаївна

Крупинка правди

В історії кожного куточка України є історія, переказ чи легенда пов'язана з виборюванням незалежності нашим народом. Інколи потрібно проводити довгі пошуки, дослідження, щоб знайти крупинки правди про ту боротьбу, а інколи, досить уважно читати спомини учасників тих буремних років і ось уже ти і маєш чергову сторінку історії свойого краю за незалежність нашої держави.

До вашої уваги один абзац з книги Юрія Горліса-Горсткого "Холодний Яр" з якого стає зрозуміло, чому радянська влада, розповідаючи про самобутність і самостійність кожної нації в СРСР так принижувала, репресувала, знищувала деякі нації та народності, а все просто: не хотіли люди совєтів, не хотіли колгоспів, а бажали жити вільно, розмовляти своєю мовою, співати мамині колискові, носити не боючись національний одяг. Ну а хто ішов проти більшовиків, той на багато років ставав ворогом і підлягав знищенню чи перевихованню.

Матеріали надала: Мокряк Наталя Миколаївна

"Вкраїно!

Я - сльоза твоя..."

(Л. Безпалий)

Нашому земляку Леоніду Безпалому припали на долю непрості випробування, 

але він зберіг силу духу та любов до життя.

Біографія Леоніда Безпалого - це історія нашої країни.

Проживши понад вісімдесят років, зазнавши чимало болю, він «вибухнув» поезіями, коли з’явилася можливість «висповідатися словом». Особливо в останнє його десятиріччя, коли в рік виходило по кілька книг.

Народився він 31 грудня 1926 року в селі Розсохуватка Маловисківського району на Кіровоградщині. Голод 1933-го запікся у пам’яті картинами дитячих бід і тривог. Під Різдво мати зберегла пригорщу пшениці на кутю. Але і те зерно знайшли і забрали у переддень свята. «Я й досі пам'ятаю, як тяжко я плакав, - згадував Леонід Якович, - жалко було матері, що дуже побивалася, а ще більше було шкода куті». Допомогала бабуся. У неї один із синів служив в армії, тож її не так оббирали. Якось вона пригостила онука молоком з коржиком. Молоко випив, а коржик поніс матері. Боявся одного: щоб хлопці на вулиці не забрали... Війна застала родину Безпалих у Малопомічній.

Леонід Якович згадував про війну як про найжахливіше, що випало на його долю. «Війна стала для мене моментом отрезвіння. Німці першими почали говорити правду про голодомор, про репресії, про колективізацію. Не знаю більшої катастрофи для України, ніж колективізація. Це землетрус у 10 балів. Але й після нього залишаються люди й земля оживає. А тут знищено менталітет народу. Відлучивши від землі людей, які віками й тисячоліттями жили з неї».

Голод 1946-1947 pp., нові репресії теж закарбувапись у серці на той час вже студента Харківського театрального інституту Безпалого. Одним з його наставників був Мар'ян Крушепьницький, про якого поет згадував з пієтетом. Розмови на вечірках, дискусії про репресії, голод згуртували десяток хлопців-однодумців. Народилася думка про створення групи «Раун» (Революційний авангард українського народу). Леонщ Якович запевняв, що була лише любов до України, бунт душі проти жахливого стану народу, плани просвітницької, культурницької роботи. А ще студент третього курсу відчув інтерес до наукової роботи. З'явилися перші статті: «Іван Франко про український театр», про кобзаря Мовчана тощо.

15 січня 1948 року Безпалого арештували. 21 квітня 1948 року суд визначив найвищу міру покарання - «25» і «5» років (тоді саме відмінили смертну кару). Колишнього студента чекала Колима, «Берлаг-5», олов'яні рудники. По шляху до бухти Ваніна і до Колими - табори, бараки, поховання...

Могили, могили...

По білому світу

Розкидала доля моїх земляків

В сибірських просторах і гнані, і биті

В могилах лежать без імен і хрестів.

О, скільки тут.

Боже, вкраїнського люду

У цих таборах із гулагським тавром,

Тамована туга розчахує груди

За степом родючим і сивим Дніпром...

У місцях позбавлення волі Леонід Якович утримувався 7 років 8 місяців і 21 день. Так засвідчено довідкою про реабілітацію. Та невідомо, чи повернувся б він узагалі, якби не смерть Сталіна. Мрію про продовження навчання довелося поховати - Безпалий втратив голос. Заочно закінчив зооветеринарний технікум і все життя працював у селі: зоотехніком, заступником голови колгоспу, головою профкому.

Ще у 1948 році у харківській тюрмі Леонід Безпалий зустрівся з поетом Василем Боровим. Звідти й народилося бажання нашого земляка думки обертати в рими. У 1993-му побачила світ книга поезій «На відстані сльози». Далі майже одна за однією з'являтимуться «Батьківський поріг», «На кленовім мості», «Душа шукає свій собор», «Спіши на поклик мій», «Очима правди», «Іти й не падать», «Споглядальна мить», «Життя - ріка». У 2007 році за збірку поезій «Іти й не падать» Л.Безпалий став лауреатом обласної літературної премії ім. С.Маланюка.

Слово Л.Безпалого відгукувалося на болі народу. Воно ридало над загиблими у Зеленій Брамі, де потрапив до полону його дядько Олександр Власович, наповнювалося тугою вдів, котрі не дочекалися чоловіків з війни. Його слово торкнулося мук засуджених на десятиліття в сибірських, колимських, соловецьких таборах, бо цих мук зазнав і сам поет.

Особливо тривожила митця доля рідного степу, українського села, рідної мови, майбутнього держави. Український степ у віршах Л. Безпалого - місток, прокладений від серця до світу. Автор переймався турботою про долю справжнього господаря землі. Дума про степ логічно переходить у думу про Україну.

У поезії Леоніда Безпалого поєдналися радість І печаль, трагедії часу й жадання ідеалу, закарбувалося все, що він довірив слову. Леоніда Яковича не стало 12 червня 2009 року. Проте залишилась його поезія - пам'ять про нелегку долю.

Тетяна РЕВВА,

ст. науковий співробітник

літературно-меморіального

музею І.Карпенка-Карого

ПОЕТ ВИСОКОГО ДУХУ ТА СВІТЛОЇ ДУШІ

Поезія Л. Безпалого - то не просто слова про рідну землю, про Україну, про рідну мову, це - глибинна позиція. За найкращими віршами стоїть золотий запас душі. Особливо тривожили поета доля рідного степу, українського села, майбутнього нашої держави. У поезії Леоніда Безпалого поєднались радість і печаль, трагедії часу й жадання ідеалу, реалії світу й хвилювання душі; закарбувалось усе, що автор довірив слову. "Іти і не падать..." - такий був його девіз.

У Карлівському НВО відбувся літературний захід "Душа шукає свій собор", присвячений 90-річчю від дня народження поета Леоніда Безпалого. Розповідь про життєвий і творчий шлях видатного земляка, допомогла присутнім відчути атмосферу, що сприяла розвитку таланта, формуванню внутрішнього світу особистості поета. Учні переглянули фрагмент передачі "Камертон душі", в якій сам автор розповідав про своє життя, долю, інтереси, про закоханість в поезію та рідне слово. Це стало найзворушливішим моментом заходу. Вірші Л. Безпалого у виконанні учнів відкрили кожному не лише чарівний світ поезії, а й людину високого духу та світлої душі.

У 2007 році за збірку поезій «Іти й не падать…» 

Леонід Безпалий удостоєний Обласної літературної премії ім. 

Є. Маланюка.

Подарунок школі

            Ми вже розповідали про нашого земляка-поета Леоніда Яковича Безпалого, а сьогоднішня розповідь про подарунок від його родини нашій шкільній біблітеці, яка носить ім'я Л.Я. Безпалого.

        Значення особистості Тараса Григоровича Шевченка для українського народу важко переоцінити. Шевченко – це митець, художник, який відкрив для української нації двері в майбутнє. Він є гарантом нашої вічності. Слова Генія надихали покоління борців за незалежність нашої Батьківщини, і понині надихають. Тому і не дивно, що саме Шевченко став прикладом боротьби за вільну Україну і для Безпалого Л.Я. 

Подарований портрет перебував у родині поета, а рушник для нього вишила дружина Анна.

        Передаючи портрет Ольга Леонідівна, дочка поета, наголосила, щоб ми продовжували розбудовувати Україну великою країною вільних заможних людей, як це робив її тато та його друзі.    

Матеріали надала: Мокряк Наталя Миколаївна

Ровесники незалежності

Україна – це перш за все люди, які на неї працюють і змінюють її.

Матеріали надала: Мокряк Наталя Миколаївна

Спогади в документах

Матеріали надала: Сокуренко Оксана Олександрівна

Четвертий Універсал Української Центральної Ради
(9 січня 1918 р.)
ЦДАВО України, ф.1063, оп.2, спр.2, арк.2, 3
Аркуш: 1/2    1   2

Рішення виконкому Кіровоградської обласної ради від 01 лютого 1991 року № 28 «Про окружну комісію по проведенню референдуму СРСР»
(01.02.1991 р.)
ДАКО, Ф.Р - 2860, оп. 7, спр.590, арк. 94

Рішення виконкому Кіровоградської міської ради № 119 «Про розгляд заяви громадського клубу виборців «Оновлення» та міської організації «Народного Руху за перебудову»
(23.02. 1990 р.)
ДАКО, Ф.Р-242 оп.6, спр.55, арк.5а

Рішення виконкому Кіровоградської обласної ради від 20.09.1991 р. № 250
"Про підняття національного синьо-жовтого прапору України над Будинком Рад"
(20 вересня 1991 р.)
ДАКО, Ф.Р-2860, оп. 7. спр. 623. арк. 39

https://youtu.be/bezXhV08zSE

Привітання депутатів Верховної Ради Української РСР
від представників українських товариств м. Ленінграда
з нагоди прийняття Декларації про державний суверенітет України
(б/д)
ДАКО, газета „Літературна Україна”, 2 серпня 1990 р., стор.2, інв.№ 6157